Костянтин Давиденко провів у російському полоні сім з половиною років після затримання у 2018 році на території тимчасово окупованого Криму. 24 серпня 2025 року він повернувся в Україну в межах взаємного звільнення полонених. Ще в неволі він вирішив не залишатися у позиції жертви, а шукати нові опори, й після звільнення почав працювати над тим, щоб досвід полону став не лише особистою історією, а підставою для системних змін. Про це читайте у нашому інтервʼю із Костянтином.
Ви повернулися в Україну у значущий день для всіх українців – День Незалежності. Які у вас були відчуття тоді, чи пам’ятаєте ви їх?
Відчуттів було стільки, що треба бути талановитим письменником, щоб їх повноцінно описати. Це було відчуття радості й щастя. Але й не тільки. Описати це дуже складно. Навряд чи я колись зможу підібрати слова, які повністю передадуть цей стан.
Чи здивувало вас щось у перші дні після полону? Можливо, ви помітили, як змінилося життя в Україні за 7,5 років полону?
В перші дні після повернення ми були, скажімо так, трохи в ізоляції – в лікарні на реабілітації, тому навколишній світ ми не бачили. Але мені дуже сподобалось, якою турботою ми були охоплені від початку – із самого потрапляння в український автобус і до сьогодні – дуже багато людей долучалися, приходили, підтримували. Волонтери приносили продукти в такій кількості, що нам вистачало не тільки на себе – ми навіть ділилися з сусідами.
Чи вистачило вам цієї реабілітації?
Я там був 21 день, але повноцінною реабілітацією не можна це назвати, адже за три тижні неможливо вилікувати все, що накопичилось за 7,5 років полону. Проте це було дуже якісне медичне обстеження: аналізи на інфекції, туберкульоз, ВІЛ, гепатити. Я дуже переживав, що міг щось підхопити – гігієна в колонії фактично відсутня. Обстежили внутрішні органи, серце, зробили МРТ. Провели всі можливі обстеження. Після цього кожному визначили перелік подальших реабілітаційних заходів і рекомендацій для лікування за місцем проживання. Я після того звернувся вже до сімейного лікаря.
Якою була ваша найбільша потреба у перший період після повернення з полону?
Лікування. Це найнагальніше.
Якщо говорити про те, що держава не покриває, – це житло і стоматологія. Якби не допомога конкретних людей, зокрема вашої організації, я міг би залишитися без житла, поки чекав би на державні кошти. Світ не без добрих людей.
А якщо говорити про підтримку суспільства? Як українські громади мають підтримувати повернених з полону людей та чи підтримують?
Люди працюють чесно. Ми не відчували браку підтримки з боку конкретних працівників.
Наприклад, коли я відновлював водійське посвідчення, працівник сервісного центру МВС приїхав за мною на своїй машині, відвіз без черги. Все зробили оперативно, мене відвезли назад.
Проблема не в людях. Проблема в тому, що на рівні держави немає системного підходу. Якби існувала інституція, яка акумулювала б знання про потреби звільнених і проводила навчання для службовців, більшість проблем просто не виникали б.
Корінь всіх проблем – у відсутності інституційності.
Які потреби ви маєте зараз, які б мала задовольнити держава?
Наприклад, повернення до нормального економічного життя. Я був підприємцем до полону. Моя діяльність потребує двоступеневої державної сертифікації. Органи, які здійснюють сертифікацію, не мають жодних інструкцій, як діяти у випадку людини, що повернулася з полону. Усе вирішувалося фактично шляхом неформальних домовленостей, або я був би вимушений просто піти до суду.
Ще, наприклад, банки як установи. НБУ не має нормативних документів, що робити з кредитами, депозитами, виконавчими провадженнями щодо людей, які перебували або досі у полоні. Людина повертається додому – а її майно вже арештоване, відкриті виконавчі провадження, бо людина мала кредит. Та ж вона не платила кредит не зі своєї волі. Має бути інституція, яка повідомляє державного виконавця: ця людина у російському полоні. Крім того, людина залишається в кредитній історії як неплатник і якщо вона захоче взяти кредит у майбутньому – їй відмовлять. Але ж борг виник не через її недобросовісність, а через воєнний злочин РФ. Тобто нормативного врегулювання немає.
Якщо говорити про ваш шлях створення Благодійного фонду “Цивільні в полоні”, в який момент ви зрозуміли, що хочете розпочати власну історію підтримки людей?
Це було ще в колонії, коли у мене закінчувався термін увʼязнення. Хлопці, які сиділи разом зі мною, просили: “Розкажи про нас. Скажи, що ми хочемо додому”. Я їм сказав, що зроблю все, що від мене залежить.
Коли мене звільнили і я лежав у лікарні й прокручував усе це в голові, до мене прийшла Карина Малахова-Дячук і запропонувала долучитися до ГО “Цивільні в полоні”. Я подумав: можливо, це не випадково. Чомусь Карина вирішила, що саме я, скажемо, вартий того, щоб до мене звернутися, хоча я був для неї абсолютно незнайомою людиною з інтернету. Я тоді порадився з певним колом людей і всі вони підтримали цю ідею.
Які цінності у роботі вашої організації?
Це допомога звичайним людям, які цього потребують.
Фронт проходить не тільки по лінії бойового зіткнення, війна відбувається на багатьох ділянках держави і це не тільки про території. Не тільки у воєнному вимірі, а й у вимірі війни за людей, за їхню свідомість, за людяність. Тому це важливі цінності, заради яких ми працюємо.
На вашу думку, чи можливо повернутися до “нормального життя” після полону і чи взагалі це коректне формулювання для повернених людей?
Чи є це нормальне життя? Це абсолютно коректне формулювання, і це необхідно робити – ментально повертати людей. Тобто кінцевим завданням людини, яка повернулася з полону, є повернення до нормального життя. Не забути полон, бо забути полон не вийде. Це просто треба пережити, перемогти в собі. Знову стати функціонуючою людиною і повноцінним членом суспільства.
Що має зробити держава для повноцінної реінтеграції людини у суспільство?
Для реінтеграції держава має створити інституцію. Обовʼязок держави – інституційне забезпечення життя суспільства.
Якщо цивільна людина потрапила в полон, вона не могла себе захистити, її мала захищати саме держава. Якби це цинічно не звучало, держава юридично не виконала свою функцію захисту людини. І тепер держава має відновити ті можливості, ті спроможності, які людина втратила.
Тим паче йдеться про десятки тисяч людей, а якщо врахувати родини – ще більше. Громадські організації, волонтери наразі проводять колосальну роботу, яку має робити держава. Волонтери самі не впораються.
Що ви сказали би людям, які повернулися з полону?
Я б їм хотів сказати, що опускати руки не треба. Так, у нас людина має продовжувати боротися й після полону це проблема. Але життя продовжується на свободі, відповідно наш обов’язок, якщо ми це пережили, – знову стати громадянами нашої держави.
Громадянин – це ж не тільки права, це ще й обов’язки. Якщо держава в умовах війни не може забезпечити всі наші права, це не означає, що ми маємо забути про свою відповідальність.
Як не втратити субʼєктність у полоні?
Що стосується мене, то я перестав бути жертвою ще в полоні. Коли ти сидиш у вʼязниці, то критичний термін для твоєї психіки там – це 4-5 рік. Це саме той час, коли людина у неволі або ламається, або знаходить внутрішній стрижень, знаходить своє місце в цьому новому середовищі, ворожому, неприродному середовищі.
Ти маєш перестати бути жертвою ще там, бо інакше ти зламаєшся. Ти маєш бути вільним навіть у вʼязниці.
Нагадаємо, Civis Fortis та “Цивільні в полоні” підписали меморандум про співпрацю задля допомоги цивільним заручникам, які повернулися з полону або які досі у неволі, та іншим представникам громадянського суспільства, що постраждали від російської агресії.
Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація та погляди, викладені в цій публікації, є предметом виключної відповідальності авторів.