Олена Ягупова, мешканка Запорізької області, потрапила у російський полон у жовтні 2022 року після доносу про те, що її чоловік служить у ЗСУ. Після катувань і утримання у СІЗО її відправили у трудове рабство – копати окопи для російської армії. Повернутися в Україну вона змогла лише тому, що приховала паспорт від окупантів. Із 18 людей, які були з нею в одному таборі, додому повернулися лише п’ятеро – у інших росіяни відібрали паспорти.
Та після повернення її боротьба не закінчилась. Щоб зафіксувати воєнні злочини проти неї та отримати відповідні статуси і допомогу від держави, Олена буквально змушувала систему працювати. Поліція відмовлялась відкривати провадження та фіксувати злочин торгівлі людьми, а медики – пов’язувати травми з полоном. Водночас вона бореться не лише за себе, а й домагається якісних законодавчих змін для людей, які пережили схожий досвід, та робить все, щоб російські воєнні злочини дійшли до майбутніх трибуналів. Знайомтеся з Оленою Ягуповою та її історією у нашому інтервʼю.
— Коли ви повернулися на вільну територію України після полону і трудового рабства, що для вас було найпершим викликом? Чи був у вас якийсь план дій, орієнтири, куди і як рухатися?
— Я майже нічого не знала, бо опинилася в чужому місті. Та я подумала одразу, що це має бути саме громада (орган місцевого самоврядування – ред.). Насправді не кожна травмована таким досвідом людина готова йти у поліцію, лікарню чи до психологів, а у громаду підуть усі, на мою думку. Бо коли стається будь-яка біда, зруйноване житло чи щось інше – людина йде в громаду. Так само і тут. Тобто на громади зараз лягає велика відповідальність.
— З якими потребами ви прийшли?
— Я взагалі не розуміла, які в мене потреби. Спершу я прийшла в релоковану у Запоріжжя Енергодарську громаду, бо я працювала на підприємстві цієї громади до окупації та полону. Просто прийшла і сказала – я знайшлася. Та я не знала, що мені треба і що я можу у них просити. І подумала: якщо вони знають, чим мені можна допомогти, на що я маю право, то вони скажуть. Бо людина виходить після полону, побита, скалічена – вона не знає своїх потреб.
— Вам допомогли?
— Щось одразу сказали, щось потім самостійно дізнавалася, але якоїсь повноцінної допомоги не було.
Я, наприклад, дізналася, що знаходжусь у відпустці за власний рахунок на підприємстві, де працювала. Мені сказали, що я сама написала заяву на відпустку. Я кажу: “Я з камери не могла написати”. Тобто мій роботодавець так вирішив, бо не знав, що робити. І це велика проблема – трудові відносини в умовах полону, ніхто не давав інструкцій роботодавцям, як діяти.
— Ви спілкувались із роботодавцем після цього?
— Так, але я вже два роки суджуся з ними, бо я не йшла у відпустку за власний рахунок і хочу мати свої законні роки трудового стажу, адже, згідно із законом, цивільні полонені мають отримати стаж за період у полоні. Але без хорошого адвоката та юриста людина це не зробить, це шлях на роки. І я ж не одна така, я знаю людей після полону, які мають схожий з моїм досвід і втратили свій напрацьований стаж, перебуваючи у полоні. І вони мають відновлювати справедливість після насильства у полоні, втраченого здоровʼя, отриманої інвалідності.
— Чи отримали ви якусь допомогу для відновлення здоровʼя у громаді чи на рівні держави?
— Ні, мене просто відправляли до лікарні, де я мала самостійно все проходити.
Я пройшла дві реабілітації, але я їх отримала від Міжнародної організації з міграції через мій досвід перебування у трудовому рабстві. Тобто від держави допомоги не було, але мене на кожному кроці підтримували і направляли фахівці із Правозахисної групи “Січ”, зокрема юристка Юлія Полєхіна. Мій номер громада передала правозахисникам і вони зі мною звʼязалися. Якби не ця організація, я би нічого не зробила і не отримала підтвердження факту перебування у полоні та у трудовому рабстві.
— Як відбувався ваш шлях отримання статусу людини, яка постраждала від торгівлі людьми та трудового рабства?
— Я мала подати відповідну заяву із певним переліком документів через орган місцевого самоврядування. Я прийшла із цим у свою рідну Камʼянсько-Дніпровську громаду, але працівники там навіть злякалися самої заяви, вони не знали, що з нею робити. Мені довелося йти до голови громади і просити його знайти відповідальні органи, до яких можна направити заяву.
Три тижні відбувалися пошуки органу. Ним виявилась Запорізька райдержадміністрація Запорізької області, при якій працює комісія, яка і встановлює статус постраждалого внаслідок торгівлі людьми та трудового рабства (Комісія з питань встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, при Запорізькій обласній державній адміністрації – ред.). У цю комісію входять 10 людей, зокрема представники поліції, соцзахисту, охорони здоровʼя, і на цю комісію постраждала людина має подати документи особисто та на розгляд статусу згодом також прийти особисто. Після розгляду комісії, якщо комісія дійсно вбачає факт трудового рабства, пакет документів відправляється на Мінсоцполітики. І звідти вже приходить підтвердження статусу.
Онлайн-формат подачі та розгляду відсутній, хоча багато постраждалих людей можуть не мати можливості прибути особисто, бо вони можуть лікуватися за кордоном, наприклад. В цьому є велика проблема і це треба змінювати на рівні держави.
— Комісія вимагала від вас докази перебування у трудовому рабстві?
— Так. Я подавала витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, в якому мене оголосили зниклою, цю заяву про зникнення писала моя донька. Ще російські відео, на яких мене показували. Вони ж (росіяни – ред.) самі знімали ці ролики і викладали. Я скористалась їхніми ж матеріалами. Через це мені було легше й встановлювати статус по полону.
Ще з цікавого – я довго не могла знятися із розшуку. Я самостійно ходила до поліції і просила зняти мене, але вони не хотіли. Через три місяці мені дзвонять і кажуть: “Ви знаєте, що ви в розшуку?”. Я кажу: “Знаю. Я ж до вас ходжу, щоб ви мене зняли”. Тобто це моя відповідальність після полону ще переконувати поліцію прибрати мене з розшуку. Для мене це про небажання виконувати свою роботу правоохоронцями.
— Що важче було отримати – статус після полону чи торгівлі людьми (трудового рабства)?
— Для мене статус постраждалої від торгівлі людьми було важче отримати, ніж статус факту перебування у полоні. Факт полону відповідна комісія (Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи при Міністерстві розвитку громад та територій України — ред.), наприклад, визнає без присутності постраждалої людини. Причому статус внаслідок торгівлі людьми майже нічого не дає – лише одноразова виплата у 8 тисяч гривень, а сам статус дається лише на два роки, після чого дані про цих людей зникають з реєстрів.
Та справа навіть не у грошах. Цей закон про торгівлю людьми ще давно розробили під інші випадки – коли люди потрапляли у трудове рабство за кордоном, наприклад. А зараз мова про людей у російському полоні, зараз війна змінила реальність. Причому більшість цивільних полонених знаходяться саме в умовах трудового рабства.
Виходить так, що людина після такого рабства зі втраченим здоровʼям і пережитим насильством видима для держави лише два роки? Крім того, якщо вже казати про доказову базу воєнних злочинів росіян, то скільки злочинів “доживе” до трибуналу, якщо статус буде нівелюватися через два роки? Ми так не зможемо відслідковувати, скільки людей були у російському рабстві.
Як на мене, досвід трудового рабства найстрашніший. Бо коли ти в СІЗО чи в камері – там хоча б є якийсь облік. Якщо вас було п’ятеро ввечері, то зранку має бути п’ятеро. А в рабстві ти ніхто. Ніхто не знає твого прізвища, ніхто не веде облік.
Тому я хочу ініціювати законодавчі зміни, щоб строки надання статусу змінили.
— Розкажіть про шлях отримання статусу після полону, бо зазвичай людям, які самостійно повернулись з полону, дуже складно це довести через “відсутність доказів”.
— Мені просто пощастило, що росіяни знімали пропагандистські відео і зняли мене зокрема. Були відео, де вони самі озвучували мені закиди у “злочинах”. Цих відео було достатньо для комісії, яка видала мені статус. Я його отримала десь через два місяці після подання заяви. Та нюанси теж були – мій перший лист із заявою та документами лишився без відповіді. Я тоді місяць чекала на лист або дзвінка від них. Довелось телефонувати самостійно та питати про причини відсутності відповіді. Виявилось, що у Міністерстві реінтеграції нібито не змогли відкрити ці документи. Після чого надіслала заяву ще раз, але вже й фізичним листом із флешкою, і тоді вони вже прийняли заяву до розгляду, і я згодом отримала статус та пізніше — виплати.
Та знову ж таки, я би не знала, що мені робити, якби не юристи групи “Січ”.
Інший пропагандитський сюжет РФ з Оленою Ягуповою. Джерело: МІПЛ
— А як ви фіксували шкоду здоровʼя після полону, отримали інвалідність?
— Коли почала в Запоріжжі ходити по лікарях та доводити, що в мене розбита голова і перебита шия, то мене слухати не хотіли. Кажу їм, що в мене голова болить, а вони сміються у відповідь і кажуть, що у кожного другого голова болить. Але йти до лікарів у моєму випадку треба після відкриття кримінального провадження у правоохоронних органах, щоб фіксувати наслідки полону і вже мати направлення до лікаря. Лише після цього в цивільних лікарнях починають по-іншому реагувати. Та навіть і зараз не можу сказати, що я отримала нормальну медичну допомогу, я “вигризла” хоч щось, але і в лікування я вкладала власні гроші.
Знову ж – судово-медична експертиза зафіксувала частину травм, але не все. Тепер треба додаткову експертизу, її не хочуть робити. Кажуть: “Велика черга, багато тіл загиблих військових”. Я кажу: “Розумію, але я ж жива. Мені теж треба це зафіксувати, бо це злочини”. Хоча я знаю, що для загиблих військових окрема черга. Відчуття, ніби лікарі не хочуть фіксувати злочин проти мене.
— Розкажіть, чи звертались ви до поліції щодо фіксування воєнного злочину щодо вас?
— У 2023 році зверталась до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, хотіла, щоб відкрили кримінальне провадження, але мою заяву по 149 статті щодо торгівлі людьми не хотіли спочатку приймати, казали, що немає слідчого на місці. Мені прийшлось боротися і за це.
Крім того, на комісії, яка розглядала мою заяву на отримання статусу після трудового рабства, був представник поліції цього управління, а саме з відділу по торгівлі людьми. І під час засідання комісії він заявив, що не вбачає факту торгівлі людьми у моєму випадку, був проти такого статусу для мене. Інші представники комісії, навіть голова, зрештою переконали його змінити рішення. Він потім підійшов до мене та запитав, для чого мені цей статус. Тобто представник поліцейського відділу по торгівлі людьми не розуміє мою потребу зафіксувати воєнний злочин. Більш того, він ще іронічно запитав, чи не видати мені ще й посвідчення учасника бойових дій. Уявляєте.
Статус мені дали, але кримінальне провадження не відкрили. Я його потім особисто просила зареєструвати моє звернення, він пообіцяв це внести в ЄРДР. Наступного дня я отримала від нього повідомлення, що “моє звернення громадянки зареєстровано”, хоча це має бути саме кримінальне провадження, саме фіксація злочину проти мене. І наразі ситуація не змінилась.
— На вашу думку, хто мав би першим допомагати людям після полону?
— Громада і роботодавець. Вони повинні підтримати людину першими. У нас всі біжать за статусом і виплатами, але статус, як ми бачимо, – це разова історія. А громада і робота – це твоє життя далі.
Та все ж громади – твоя рідна або приймаюча – не готові повноцінно прийняти людину після полону. Я вже три роки живу у Боярській громаді, за цей час мені з фонду голови громади виділили 7 тисяч на операцію на шиї, але більше я нічого не отримала, навіть якоїсь гуманітарної допомоги. Крім того, я вже четвертий рік знаходжуся у черзі на санаторне лікування як людина, що отримала другу групу інвалідності внаслідок полону.
Мені навіть складно було знайти тут роботу. На мою думку, така ситуація у всіх українських громадах. Я навіть зіштовхнулася з упередженням в свою сторону як переселенка.
Наразі я працюю фахівчинею із супроводу ветеранів війни при Боярській громаді, мені буквально пощастило знайти цю вакансію. Коли почала там працювати, то побачила, як система соцзахисту працює зсередини і які недоліки є. Зокрема, у програмі соцзахисту громади не було категорій для цивільних та військових після полону. Я багато разів порушувала питання про це, та наразі вони увели категорію лише для військовополонених. По суті на законодавчому рівні громади не зобовʼязані вводити ці категорії, є лише рекомендації від Мінсоцполітики.
— А яка ситуація у вашій рідній громаді?
— У своїй Камʼянсько-Дніпровській громаді я буквально “вичавила”, щоб цю категорію внесли у програму підтримки. Кілька років я переконувала керівництво громади, і в кінці 2025 року категорію цивільних після полону все ж внесли. І це за умов, що громада повністю окупована з 2022 року і я не одна мешканка, яка була у полоні.
Наприклад, в Енергодарській громаді ця категорія існує кілька років. Тобто ця практика є і могла стати прикладом для інших громад вже давно.
— Як змінюється ставлення до себе після полону, коли людина після пережитого ще має боротися за свої права?
— Мені важко на це відповісти. Я поки що не відчуваю себе повноцінним членом суспільства. Але більше через те, що я хочу приносити користь державі та змінювати систему. Я цю несправедливість відчуваю не як ставлення держави до себе, а як загальну непрацюючу систему. Я – частинка історії, тому хочу, щоб всі злочини були зафіксовані і дійшли до трибуналів. Та мені дуже важко з цим боротися.
— Ви співзасновниця громадської організації “Цивільні вільні”, яка підтримує родини цивільних полонених та бореться за визволення наших людей з полону. Розкажіть про вашу мотивацію заснувати організацію.
— Я прекрасно розумію, що переживають люди у полоні та трудовому рабстві. Розумію, як важко жити в невідомості їхнім родинам, тому це моя відповідальність допомагати, чим можу, цим людям.
Я і до повномасштабного вторгнення була активною громадянкою, займалась правозахистом, але на той момент то було, скажемо, хобі. Зараз моє горе перетворило хобі на стиль життя і на потребу. Я би не змогла по-іншому і не можу залишатися осторонь, коли так багато людей навколо потребують підтримки.
Додатково: Адвокат Фундації Civis Fortis взяв справу про невідкриття кримінального провадження щодо воєнного злочин проти Олени Ягупової на правовий супровід. Наш фахівець вже надіслав адвокатський запит до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, і ми чекаємо на відповідь. Будемо інформувати вас про перебіг подій у наступних матеріалах на нашому сайті.
Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація та погляди, викладені в цій публікації, є предметом виключної відповідальності авторів.