Костянтин Давиденко працював оцінювачем нерухомості у Криму, коли його у 2018 році схопили росіяни та незаконно ув’язнили на сім років. Навіть після відбування терміну, окупанти не випускали Костянтина на волю. Чоловік зміг повернутись на батьківщину лише через офіційний обмін. Однак, ті, кому пощастило втекти від росіян та приїхати в Україну самостійно, не можуть довести державі, що перебували у полоні. Які існують прогалини у захисті прав цивільних полонених? Чому в Україні часто не визнають факт перебування цивільної людини в полоні? Що держава має змінити, щоб краще повертати полонених до звичайного життя? У програмі “Активізація з Людмилою Тягнирядно” на Українському радіо.
Ведуча ефіру: Людмила Тягнирядно
Гості: Людмила Янкіна — правозахисниця, голова правозахисної організації CIVIS FORTIS – Фундація захисту громадянського суспільства
Костянтин Давиденко — виконавчий директор благодійного фонду “Цивільні у полоні”, колишній цивільний полонений.
Ведуча: Тисячі цивільних українців досі перебувають у російському полоні. Без статусу, без захисту, часто — без імен у будь-якому реєстрі. Це люди, яких викрали з власних домівок, утримували в катівнях, незаконно судили, вивозили на територію Російської Федерації.
Навіть після звільнення багато з них залишаються сам на сам із травмою та бюрократією.
Сьогодні в ефірі ми говоритимемо про адаптацію колишніх цивільних полонених до нормального життя.
Про це говоритимемо з правозахисницею, головою правозахисної організації та Фундації захисту громадянського суспільства CIVIS FORTIS — Людмилою Янкіною. Вітаю вас.
Людмила Янкіна: Вітаю.
Ведуча: А також з виконавчим директором благодійного фонду “Цивільні у полоні”, колишнім цивільним полоненим — Костянтином Давиденком. Добрий день.
Костянтин Давиденко: Добрий день, вітаю.
Ведуча: Колеги, пропоную почати нашу розмову з базового запитання. Щоб говорити про проблему, потрібно розуміти її масштаб. За різними оцінками, цифри цивільних полонених різняться. Представники громадянського суспільства говорять про близько 22 тисяч цивільних українців, які перебувають у російському полоні — зокрема на території Росії або на тимчасово окупованих територіях. Українська держава називає цифру орієнтовно 16–18 тисяч.
Людмило, запитання до вас: чому немає єдиної, остаточної цифри? І чому ці дані так суттєво різняться?
Людмила Янкіна: Почати варто з того, що на сьогодні ніхто не може назвати точну цифру. Причина проста — ми не знаємо реальної кількості викрадених цивільних осіб.
По-перше, ми не маємо повного доступу до інформації з тимчасово окупованих територій і з території Російської Федерації. Дуже часто викрадені люди взагалі ніде не зафіксовані — ані в російських реєстрах, ані в будь-яких офіційних журналах. Росія масово утримує цивільних не в офіційних місцях несвободи, а в неофіційних катівнях, імпровізованих місцях утримання, де жодного обліку просто не ведеться.
Друга причина — страх родин. Родичам, сусідам, близьким викрадених людей часто погрожують. Їм кажуть, що якщо вони звертатимуться кудись по допомогу або повідомлятимуть українську сторону, це може нашкодити людині в полоні. Через це багато родин мовчать, сподіваючись, що співпраця з окупаційною владою допоможе повернути близьку людину.
Третя причина — відсутність зв’язку. Часто родини не мають жодного контакту з підконтрольною Україні територією і просто не знають, куди і як повідомляти про викрадення. Іноді ми дізнаємося про такі випадки через місяці або навіть роки — коли родичу вдається виїхати і звернутися по допомогу.
Тому ані держава, ані правозахисники не можуть назвати точну цифру. За нашими оцінками, кількість цивільних, які пройшли через незаконне утримання, може перевищувати 30 тисяч осіб. Ми бачимо це співвідношення між офіційно відомими кейсами та тими, про які стає відомо із серйозною часовою затримкою.
Я переконана, що доки не завершиться окупація, доки всі родини не зможуть заявити про викрадення, ми не дізнаємося реальної цифри.
Крім того, слід говорити і про смертність. Не всі люди переживають полон. Дуже часто, якщо людина помирає або її вбивають у місцях утримання, російська сторона взагалі не повідомляє про це родичів. І сім’ї роками живуть у невідомості, сподіваючись, що їхня близька людина жива.
Ведуча: Чи реально взагалі колись дізнатися точну кількість цивільних, які перебували в полоні? Тому що, коли ми говоримо про військовополонених, там діє міжнародне гуманітарне право, є процедури обліку, обмінів. А щодо цивільних — ситуація виглядає значно складнішою.
Людмила Янкіна: Так, тут є принципова різниця. Військові перебувають на обліку, вони виконують службу, і якщо військовий зникає безвісти або потрапляє в полон, командир зобов’язаний це зафіксувати. Це відбувається в момент бойових дій, і далі запускаються відповідні процедури.
А у випадку з цивільними цього механізму просто не існує…
Ведуча: І це — людина, викрадена на окупованій території. Це зовсім інший контекст.
Костянтине, давайте якраз про цей “інший контекст”. Ви — людина, яка пережила російський полон. Ви провели у полоні сім років. Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід: як і коли це сталося. Наскільки складно було вашій родині, правозахисникам, державі боротися за ваше повернення? І чи взагалі це можливо, коли ми говоримо саме про цивільних полонених?
Костянтин Давиденко: Моє затримання сталося ще до повномасштабного вторгнення — у лютому 2018 року. Тоді не існувало тієї кількості громадських ініціатив і державних інституцій, які є зараз. Не було Координаційного штабу, який сьогодні займається такими питаннями. Офіс Уповноваженого з прав людини також тоді не до кінця розумів, як діяти в подібних ситуаціях.
Перші затримані цивільні — і в Криму, і на території Донецької та Луганської областей — більшість із них досі перебувають у колоніях. І коли ми говоримо про механізми, то можемо вигадувати їх скільки завгодно. Хоча, по суті, нічого вигадувати не потрібно — існує Женевська конвенція, яка прямо забороняє брати цивільних у полон і застосовувати до них катування.
Але проблема в тому, що проти нас стоїть держава, для якої закон — це просто папірець із набором незрозумілих символів. Є диктатор, який віддає накази, і ці накази виконуються незалежно від того, чи суперечать вони міжнародному або навіть власному законодавству. Тому, говорячи про будь-які механізми, ми маємо розуміти: якщо Росія скаже «нам це нецікаво», то жоден механізм не працює.
От приклад. Перша спроба мого обміну. Нас привезли до Москви з Сімферополя. Це було у 2019 році, коли обміняли 39 кримських політв’язнів. Нас мало бути більше. Нас везли втрьох — мене, Олексія Бессарабова і Володимира Дудку. Нас фактично привезли на обмін. І раптом — нас не обміняли.
Потім прийшов консул і сказав, що по нас трьох російська сторона передала лист, де зазначалося, що ми нібито смертельно хворі й не підлягаємо транспортуванню, що ми при смерті. Хто це вирішив, чому саме так — ніхто не знає.
За словами слідчих, які зараз ведуть мою справу щодо незаконного позбавлення волі, мене подавали на обмін дев’ять разів. І лише в останній раз російська сторона з якихось причин погодилася. Чому саме тоді — невідомо. Це могли бути припущення: тиск, втома від мене, закінчення формального терміну ув’язнення — але достеменно ми цього не знаємо. Чому не раніше і чому не пізніше — відповіді немає.
Ведуча: Хочу уточнити для слухачів: вас обміняли минулого року, у 2025-му. Відповідно, сім років ви перебували в полоні. Вас викрали у Сімферополі у 2018 році, коли місто вже було тимчасово окуповане Росією.
Костянтин Давиденко: Так. Я поїхав туди по роботі. За професією я оцінювач. Громадянам України, які мали нерухомість в окупованому Криму, за українським законодавством потрібна була оцінка майна для здійснення нотаріальних дій в Україні.
Я приїжджав, оглядав об’єкти, збирав документи, проводив оцінку — щоб потім український нотаріус міг оформити спадщину, продаж або інші юридичні процедури. Адже багато власників нерухомості в Криму не жили там постійно. Люди помирали, з’являлися спадкоємці, банки мали заставне майно — усе це потребувало правових дій.
Під час одного з таких візитів, коли я виходив з офісу моїх кримських колег, мене просто схопили: зламали руки, повалили на землю, затягнули в мікроавтобус, відвезли до підвалу на вулиці Павлюка. Так і почалася моя історія.
Ведуча: Вам інкримінували так зване шпигунство, правильно?
Костянтин Давиденко: Так.
Ведуча: Верховний суд Криму виніс вирок — 10 з половиною років колонії суворого режиму. Пізніше термін дещо зменшили. Фактично виходить, що ви відбули весь цей незаконний термін і навіть більше, але все одно не могли повернутися в Україну?
Костянтин Давиденко: Так. І це знову про «механізми». Навіть за законодавством Російської Федерації, після відбуття строку я мав бути депортований. Але мене не депортували — без будь-яких пояснень. Мене просто перевели з колонії до СІЗО.
Суд виніс постанову, що нібито депортація неможлива через закритий кордон у зв’язку з так званою “СВО”, і постановив утримувати мене ще 90 днів. Потім ще 90. І ще раз — те саме рішення.
Я заперечував: Росія депортує людей у країни, з якими не має спільного кордону, отже це технічно можливо. Литва офіційно звернулася до Російської Федерації з листом про готовність прийняти мене за власний кошт і гарантувати мою подальшу передачу Україні. Це була країна, з якою кордон не закритий, без бойових дій.
Але на це просто не звернули уваги. Суддя відмовився врахувати цей аргумент. А до мого адвоката підійшов співробітник ФСБ і сказав: “Ви так більше не робіть. Він буде сидіти далі. Або його обміняють, або завербують на СВО”.
Ведуча: Костянтине, знаєте, дуже добре, що ви сьогодні тут, у студії Українського радіо, і що в 2026 році ми можемо з вами спілкуватися — попри все, що ви пережили, попри всі погрози, попри тотальні порушення ваших прав і взагалі будь-якого законодавства.
І тут я хочу перейти до наступної теми. Ви повернулися як цивільний полонений на територію України. Які взагалі права та механізми захисту має людина, яка повернулася з цивільного полону — через сім років, як у вашому випадку, або ті цивільні, яких захопили вже під час повномасштабної війни? На що вони можуть претендувати і наскільки їхні права сьогодні захищені?
Костянтин Давиденко: Якщо говорити конкретно про мене, то моя ситуація була трохи легшою. Мій факт перебування в полоні був визнаний спеціальною комісією. Є відповідна постанова і закон, де прописано, що існує комісія, яка визнає факт незаконного перебування в полоні. Стосовно мене цей факт був визнаний — тобто я офіційно визнаний полоненим.
Але це, по суті, виняток. Ми навіть не говоримо про тих людей, які повернулися з полону самостійно — не через обмін. Дуже багато цивільних були схоплені окупантами, піддані катуванням, їх намагалися в чомусь звинуватити, а потім просто викинули, відпустили. До 2022 року такі випадки ще траплялися.
Ці люди повертаються в Україну — і стикаються з тим, що не можуть довести факт свого полону. Людина була в катівні, зазнавала тортур, але тут їй кажуть: “Вибачте, ви не були в полоні. Ми не можемо це довести”.
А як саме це доводити — ніхто не знає. Є комісія, але чітких критеріїв доведення факту полону ніде не прописано. Це і є одна з ключових проблем, про яку ми як правозахисники постійно говоримо і на якій наголошуємо.
Комісія може відмовити — і при цьому не пояснює причин. Вона не каже, чому саме. Просто повідомляють: “Ні, ми не визнаємо”.
І такі люди фактично повністю позбавлені будь-якої державної підтримки.
Ті, у кого факт полону визнаний, як у мене, хоча б отримують певні компенсації, мають доступ до лікування. Так, ці механізми недосконалі, вони працюють із перебоями, багато чого не враховано державою. Але принаймні є хоч щось.
Бо людина — це не лише її здоров’я. Це податки, робота, професійна діяльність, документи, майно, освіта. Часто документи втрачені. З освітою ще більш-менш, а от інші аспекти — професійні, майнові — взагалі не враховані. Держава не створила механізмів, щоб люди могли все це відновити і повернутися до нормального життя.
Ми ж не просимо, щоб нас утримували до кінця життя. Ми просимо повернути нам наші права. І далі ми самі будемо жити і працювати. Ми ж не без рук і не без ніг — принаймні більшість із нас. Але навіть із цим виникає безліч проблем.
Ведуча: До речі, ви згадували, що їздили до Криму як оцінювач — це ваша професія. Чи вдалося вам після повернення відновити професійний статус і повернутися до фаху?
Костянтин Давиденко: Наразі — вдалося. Але знову ж таки, не без проблем. Коли я звернувся до Фонду державного майна, мені повідомили, що дія мого сертифіката оцінювача була призупинена на законних підставах. І формально вони праві.
Оцінювач має раз на два роки проходити підвищення кваліфікації. Я на чергове підвищення не з’явився.
Ведуча: Бо ви були в полоні.
Костянтин Давиденко: Так, я був у полоні. Але ж не з власного бажання. І жодних регламентних документів, які б враховували такі обставини, просто не існує. Працівники фонду розуміють ситуацію, співчувають, але кажуть: «Ми — державні службовці. Ми можемо діяти лише в межах повноважень. Жодних інструкцій, що робити з такими людьми, держава нам не дала».
Завдяки окремим працівникам Фонду державного майна цю проблему зрештою вдалося вирішити. Мені відновили кваліфікацію, і тепер я знову можу законно здійснювати оцінку.
Ведуча: Тобто це стало можливим лише тому, що ви були дуже наполегливі?
Костянтин Давиденко: Так. Виключно тому, що я сам цього добивався. А не тому, що держава хотіла мені це повернути. Але держава має хотіти цього сама.
Бо я — активний, рухливий. А дуже багато людей повертаються з полону в надзвичайно важкому стані — психологічному, емоційному, фізичному. Багато з них фізично не здатні зробити те, що зробив я. У когось настільки серйозні хвороби, що людина ледве рухається. Їй би вижити — а не бігати по кабінетах і доводити свої права.
Ми бачимо випадки, коли люди повертаються з полону і вже тут помирають — від хвороб, набутих у місцях утримання. То про які походи по інстанціях можна говорити, коли людина перебуває між життям і смертю?
Ведуча: Людмило, запитання до вас. Костянтин розповів зі свого досвіду, як він добивався повернення своїх прав. Ви як правозахисниця — як оцінюєте: наскільки реально людині, яка була саме цивільним полоненим, отримати статус особи, позбавленої особистої свободи? І як узагалі встановлюється цей факт?
Людмила Янкіна: На підтвердження того, що сказав Костянтин, можу зазначити: значно легше отримати статус людині, яка була позбавлена особистої свободи як воєнний злочин, у випадку, якщо вона була офіційно повернута через процедуру обміну.
Людям, які повернулися самостійно — яким, якщо можна так сказати, «пощастило», що їх просто випустили за ворота колонії, — надзвичайно складно довести факт полону.
Якщо говорити про критерії, то заради справедливості треба сказати: формально вони існують. Але людям, які повернулися самостійно, майже неможливо під ці критерії підпасти і надати весь пакет підтвердних документів.
Чому? Тому що дуже часто таких людей випускають із місць несвободи в Росії чи на окупованих територіях без жодних документів.
А навіть якщо документи є — цього все одно може бути недостатньо.
Наведу приклад однієї з наших підопічних, якій ми зараз надаємо правовий супровід.
У неї є вирок “суду”, де зазначено, що вона утримувалася в колонії в Донецьку. Є вирок про примусове психіатричне лікування. Є опис обставин затримання, пояснення, за що її затримали, перелік вилучених речей — телефонів, ноутбука, інших гаджетів. Є інкриміновані статті.
Але навіть цього для комісії виявилося недостатньо.
Ми продовжуємо працювати з цією справою. Для нас принципово довести, що ця людина має право на статус, а відтак — і на державну допомогу: одноразову виплату, компенсацію за кожен рік полону.
На жаль, це не поодинокий випадок. Таких історій дуже багато.
Нещодавно ми бачилися на спільному заході з Оленою Ягуповою, яка також була в полоні. Вона розповідала, що жінок, яких утримували разом із нею — цілий поверх — в один день просто зібрали і випустили на вулицю без жодних документів.
І тепер ці жінки не можуть довести факт полону, навіть попри те, що вони є взаємними свідками одна для одної. Відповідно — не можуть отримати нічого від держави.
А наслідки — колосальні.
Ми говоримо про втрати здоров’я, про важкий психоемоційний стан, про катування. І замість того, щоб прийняти цю людину і надати їй максимальну підтримку, держава вибудовує механізми, які змушують людину безкінечно доводити, що вона була в полоні.
І все б нічого, якби це відбувалося одразу після повернення. У багатьох відкриті кримінальні провадження щодо викрадення. Але навіть цього може бути недостатньо.
У випадку тієї ж нашої підопічної — в Україні відкрито кримінальне провадження про її викрадення і незаконне утримання. Але й цього комісії замало. Чому? Які саме документи потрібні — комісія не пояснює. Вона не надає обґрунтування відмов.
Я дуже сподіваюся, що це зміниться в межах того діалогу, який ми зараз ведемо як правозахисна спільнота з комісією. У її складі також є правозахисники, які відстоюють права постраждалих. Але, на жаль, їхніх аргументів і ресурсу не завжди вистачає.
Іноді механізм, який був створений для допомоги, перетворюється на перепону — особливо коли ця ситуація триває роками.
Є й системні проблеми. Комісія одночасно розглядає справи і військових, і цивільних. Це змішаний формат. За одне засідання можуть розглядати від 400 до 1000 заяв. Це надлюдське навантаження. Якісно розглянути кожну справу в таких умовах неможливо.
Ми дуже сподіваємося, що найближчим часом формат роботи комісії буде переглянуто — зокрема шляхом розділення розгляду справ військових і цивільних. Це полегшило б роботу і дозволило приділяти більше уваги кожній заяві.
Але глобально проблема ще глибша. В Україні відсутня система комплексного супроводу людей, які повернулися з цивільного полону. Немає окремої програми, яка б забезпечувала всебічну підтримку — правову, медичну, психологічну, соціальну.
Ведуча: Костянтине, з вашого досвіду — коли ви повернулися з полону, з чим ви зіткнулися в першу чергу? Які проблеми виявилися найскладнішими для подолання?
Костянтин Давиденко: У першу чергу — це, звісно, проблеми зі здоров’ям. Людина передусім думає про фізичну безпеку, про власний стан. Будь-хто, хто повертається з полону, розуміє: він був не на курорті. Умови там не просто не сприяють збереженню здоров’я — вони спрямовані на знищення людини. І фізично, і морально.
Тому фізичне і психологічне здоров’я — це перше, з чим стикається людина після повернення. І це те, з чим стикається держава, бо саме з цим вона має працювати.
Повну розмову слухайте на сайті Українського радіо або дивіться на ютуб-каналі радіо.