Владислав Єсипенко – журналіст “Радіо Свобода”, колишній політичний в’язень Росії та цивільний заручник, який провів у неволі понад чотири роки та повернувся з Криму на вільну територію України 20 червня 2025 року. Владислав Єсипенко після полону стикається з тими ж викликами, що й сотні інших цивільних заручників.
У розмові він ділиться досвідом реабілітації, нестачею довготривалої медичної й психологічної підтримки та браком системної державної допомоги. Єсипенко наголошує на важливості індивідуального підходу фахівців і підкреслює, що багато людей повертаються додому в стані дезорієнтації без необхідного супроводу. Значну роль у їхньому відновленні продовжують відігравати громадські ініціативи, які закривають брак державних програм.
Це інтерв’ю – спроба окреслити реальні потреби людей, які пережили російську неволю, та прогалини, що й досі залишаються невирішеними.
– Пане Владиславе, як ви почуваєтеся зараз після майже пів року повернення з полону? Ви проходили реабілітацію?
– Дякую, добре, наскільки це можливо. Так, я проходив реабілітацію, був три тижні у спеціалізованому санаторії для колишніх полонених. В цілому це був хороший досвід. Це була переважно психологічна реабілітація, але мені немає з чим порівнювати. Там класні фахівці, приїжджали й американські лікарі.
– Чи вистачило вам цього для відновлення?
Напевне, що ні. Я за той час навіть встиг поїхати в правозахисне відрядження, бо розумів, що зараз це частина моєї роботи. В санаторії мені вдалося відновити свій психічний стан, але фізичне здоровʼя повертати треба ще довго. Після років в російському полоні мені треба відновити зір, слух, зуби та пролікувати внутрішні органи. Поки що я встиг частково зайнятися зубами завдяки “Радіо Свобода” та чеській організації People in Need, але зараз в мене доволі мало часу на лікування через активну роботу.
– Які найчастіше проблеми зі здоровʼям мають цивільні заручники після полону?
– Це психологічні проблеми, їх мають майже всі.
– На вашу думку, чи вистачає цим людям, зокрема і вам, державної підтримки з надання медичної допомоги, психологічної підтримки?
– Що стосується особисто мене, то я мав досвід лише з ініціативами громадського сектору, різними фондами. Наскільки я знаю, держава має допомагати фінансово – виплачувати 100 тисяч гривень після повернення з полону, це стосується і цивільних, і військових. Але я ці гроші отримав лише в листопаді, хоча пройшло пʼять місяців. Про інші програми підтримки, окрім виплат, мені невідомо.
З нами в санаторії працювали психологи, але знову ж таки, вони не були надані державою, це були окремі ініціативи. Та й було зрозуміло, що психолог не може повною мірою допомогти, він не мав такого досвіду, як я. Думаю, таким, як я, мають надавати допомогу психотерапевти з індивідуальним підходом до кожного колишнього полоненого. Таким людям треба особлива увага та оцінка психологічного стану. Може бути таке, що людина веде себе доволі активно, спілкується з усіма, а насправді думає про самогубство.
– Як виглядав ваш шлях після повернення з полону у контексті взаємодії з державою? Чи були представники держави, які зустріли вас, вели комунікацію, консультували тощо?
– Із соціальними працівниками я спілкувався переважно в реабілітаційному санаторії. Також були юристи, які говорили, наприклад, про те, як відновлювати документи. Саме в санаторії мені вистачило підтримки та інформації. Але мені не надавали соціального працівника поза санаторієм, хоча я вважаю, що держава має надавати такий супровід всім, хто повернувся з полону. Людина повертається дезорієнтованою. Я не тримав телефон в руках більше чотирьох років, і після повернення мені було складно розібратися із сучасними сервісами, з оплатами, з “Дією”. Цього нам ніхто не пояснював, а це важлива потреба людей після полону.
– З якими ще адміністративними, бюрократичними перепонами ви стикалися після повернення?
– Я вже казав про грошові виплати від держави. Вже кінець року, але, наскільки мені відомо, багато людей ті 100 тисяч гривень, а також гроші за кожен рік перебування у полоні, досі не отримали. Та й, як я знаю, багато людей після повернення з полону навіть не знають про можливість отримати такі виплати.
– Роль родини у підтримці цивільних заручників вкрай важлива, родина докладає всіх зусиль, щоб їхня близька людина нарешті повернулася додому. Та чи має держава програми підтримки таких родин, окрім щорічних грошових виплат? Чи мала ваша дружина Катерина такий досвід? Чи підтримувала вашу доньку школа?
– Щодо моєї дружини, то вона мала багато підтримки, але з боку різних організацій. Але я також усвідомлюю, що я увʼязнений журналіст, про мене публічно говорять, тому і була така підтримка Катерини. Тобто ті цивільні заручники, які не є медійно відомими, навряд відчувають себе підтриманими. А доньку мою від школи відправляли у дитячий табір в Карпати.
– А які недержавні ініціативи надали вам допомогу?
– Як вже казав, це мій роботодавець “Радіо Свобода”, People in Need, завдяки яким я був у стоматологів в Чехії та маю можливість продовжити лікування в Україні. Також мені дуже допомогла ваша організація Civis Fortis, яка зустріла мене з потяга, надала житло в перші дні після повернення в Україну. Допомогли із розміщенням в реабілітаційному санаторії. Крім цього, я отримав фінансову допомогу і зміг придбати собі взуття, одяг, бо через втрату ваги після російського полону мені знадобився одяг на декілька розмірів менший, ще придбав валізу для закордонних адвокаційних відряджень і телефон. Також команда Civis Fortis допомогла розібратися із встановленням усіх необхідних програм, користуванням банківськими картами та цифровими сервісами.
– Якщо повертатися до державних програм, які мають бути для підтримки людей після полону, то що ви хотіли би отримати в першу чергу?
– Це медична і психологічна реабілітація, довготривала, з комплексними обстеженнями. Я знаю випадок, коли до людини, яка отримала психологічну підтримку після полону, психологічні проблеми повернулися через пів року. Тобто людина має бути у фокусі уваги спеціалістів й надалі, не лише протягом короткого періоду після полону.
На мою думку, держава також має видавати гроші на базові потреби. Людина повернулась з полону – їй треба телефон, одяг, тобто звичайні речі.
– Що ви як журналіст можете порадити колегам у висвітленні теми цивільних заручників Росії? Чому про цю категорію людей особливо важливо говорити публічно?
– Багато людей, які знаходяться в російській неволі, сидять за політично мотивованими статтями. Вони патріоти України, вони робили все можливе у протидії росіянам. Цим людям потрібна допомога. Я знаю деяких людей, які ризикували собою на окупованих територіях, але зараз від держави нічого не отримують, про них майже не знають. Були випадки, коли про людину дізнавались інші, бо я був поруч із нею в увʼязненні і міг передавати інформацію іншим.
Навіть якщо увʼязненому винесли вирок, це не означає, що він має відбувати “покарання” і про нього варто забути. Треба писати, ми повинні допомагати, мати розуміння, зокрема через спілкування з адвокатами, де він знаходиться і в якому він стані.
Я розумію, що зараз основний фокус медіа — наші військові. Але, наприклад, є патріоти, які ще до повномасштабної війни потрапили в російській полон саме як цивільні заручники, бо намагалися боротися проти окупації.
Кожен політвʼязень чи цивільний заручник щоранку прокидається та мріє про повернення додому. І йому треба маркери, що про нього не забули, – ліки, речі, їжа, які прийшли до нього, хоча б цей мінімум. Це вже буде важливим сигналом для полоненого, що про нього памʼятають.
– Дякую, Владиславе. Останнє питання до вас, персональне, професійне. Поділіться планами на майбутнє, чи знаєте, чим хочете прицільно займатися після полону?
– Я, звичайно, буду працювати як журналіст, більш того – я визначився, що хочу бути саме воєнним журналістом. І другий напрямок, яким я вже активно займаюсь, – правозахисна робота. Я вже проїхав як правозахисник шість країн, зокрема, Америку, де мав зустрічі у Держдепі і отримав багато підтримки і гарантій, що тема цивільних заручників та військовополонених буде у фокусі уваги різних представництв.
Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація та погляди, викладені в цій публікації, є предметом виключної відповідальності авторів.